Війна 1941-1945 рр.

КАЛИНОВА КОЛИСКА

Я народився в травні, в сорок п’ятім,

Була неділя, Великодний день,

Гарчали озвіріло ще гармати,

Всміхалась Перемога до людей.

Берлін упав, ще Прага догорала,

Дотовкувались вороги в горні.

Вже корчилася гадина підтята,

Півсвіту ще палало у вогні.

В калинову колиску положила

Бабуся. Зав’язала пуп мені.

Провіщувала: «Будь малий з талантом,

Мереж вірші, співай свої пісні».

Весна навколо зелено буяла,

Кружляла ще свинцева заметіль.

І до закінчення страшної Світової

Три місяці лишалось й два десятки днів.

Коса стинала ще смертельне жниво,

В колисці я спокійно тихо спав.

Через роки про кляте лихоліття

За заповіддю бабки написав.

Ми боржники довічні перед вами,

Перед солдатом з полум’я війни.

Самі вже сиві, правнуків голубим,

А в серці щем, мов докір, біль вини.

Нам потім скажуть, що запізно народились

Ви – діти призабутої війни,

Й підставлять під свинець Афганістану,

Батькам підкинуть горя й сивини.

Там брат поліг, товариш з побратимом,

Нам мінні вибухи шугали біля ніг

Й молодшому роками поколінню

Торкнутись довелося тих доріг.

А колір смерті «чорного тюльпану»

Заснути не дає мені роки

Й загублені в пісках Афганістану

Дивізії, бригади, роти та полки.

Історики ще довго сперечались,

Словами фарб не замалюєш сивину.

В народнім серці шрами залишились

Про ту, неоголошену війну.

А сльози матерів й скупа сльозина батька?

Їх спокій забрала круговерть…

Згадаймо всіх сьогодні поіменно,

Кого додому не пустила смерть.

Нас вивели в цей день з землі чужої.

Він радісний? Ні! Кров’ю він пахтить.

Піднімем келих за братів полеглих,

За них й за себе нам потрібно жить.

***

Батькові руки натруджені,

Мамині очі засмучені,

Ми босоногі, обірвані,

Горем, війною обіймані.

Голоду діти, діти війни,

Чорних років сивина голови,

Смуток в очах, ніби холод в хатах.

Б’ю гнівом по клятих катах.

Хліб відбирали, дитинства нема,

Люди – раби, держава німа.

Плакали душі, серця у людей,

Від відщепенців, іуд, нелюдей.

Зайди чужі й доморослі кати,

Пусткою села, холодні хати.

Люди молили, чекали чудес,

Хліба скоринку, мов манни з небес.

В школах навчали : «Ми не раби!»

Парти шкільні – немовби гроби,

Вчили любить канібалів-вождів,

Що гнали людей до могил, мов скотів.

Рід наш не згас, народ не поліг,

Встав із колін, із кривавих доріг.

Згинули каїни, їм вічна хула,

Бо не щадили старих і маля.

Судить історія. Місце для всіх…

Дзвінко щоб линув радісний сміх,

Очі дитячі сіяли завжди –

Сонцем, теплом і не знали біди.

***

День Перемоги!

Біль та вогонь, рокадні дороги.

Фронти відступали, фронти наступали,

Кров’ю і потом день цей кували.

День Перемоги!

Земля вся в окопах, крик від знемоги.

Плуг, руки-тяги. Ржавії коси,

Вкрите поле тілами. Чорні покоси.

День Перемоги!

Стежки партизанські, замети, облоги.

Сірі бинти. В юних сиве волосся,

Мрій скільки було, та не збулося.

День Перемоги!

Діти війни, сироти і босоногі

Кожен тримався, боровся, трудився,

Щоб переможний цей день засвітився.

Діти війни 

Скибку житнього хліба,

Смак води із джерельця

Я з дитячих років

Все несу в своїм серці.

Одяг той домотканий,

Ми голодні, роззуті.

Теплотою та радістю,

Словом Божим забуті.

Ті шляхи із грязюки,

Ніби докір вини –

Що ми діти років тих,

Сиві діти війни.

Зарівнялись окопи,

Там купались ми в них,

Терпкий спогад лишився

Від років тих лихих.

ЗАСТАВА

22 червня 41-го

Горіли небо і земля,

Чорніли зорі сині.

Бійці тримались за кордон,

Від пекла зовсім сиві.

Поліг безвусий командир,

Їх лише двоє в обороні,

Дим, порох очі виїда,

Німі від пострілів долоні.

Орда зміюкою повзе,

А в них на двох одна граната.

Життям прикрили свій рубіж,

По платі і відплата.

Найдовший день, червнева ніч,

Вогонь, бинти, дороги.

Мільйон життів, страждань і мук

Та сотні днів до Перемоги. 

                 СОЛДАТИ ВІЙНИ

Вторгнення

Бійці відступали, стогнала земля,

Сивіли хати, кров’янилась зоря.

Котилися біженців сім’ї на схід,

Дозріле вже жито кричало їм вслід.

Із заходу сунула чорна біда,

Коричневий демон, фашистська орда.

«Нах Остен», «Москау», – горлали вони, –

Мундири з хрестами та хижі орли.

«КВ» он під лісом, немов смолоскип,

Освітлює поле, що з танком горить.

Тут русую голову воїн поклав,

Так мало прожив він і ще не кохав.

Горіли танкісти, пілоти-орли,

«Цариця полів», батьки і сини.

Кипіла у Бузі вода. За Дніпром

Атаки, атаки та відступи знов.

Дійшли, докотились до Волги-Ітиль,

Тримали рубіж із надлюдських зусиль.

А тут, брат, наказ: «Держать Сталинград!»

Помри, а не зруш. «Ни шагу назад!»

Уперлись спиною за п’ядь до води,

Вогонь і метал та злоба біди.

Тримались, боролись, мов мали сім жил,

Фронти і тили. Сотні братських могил

Лягло під той чорний курган,

На Русь позирав із якого Мамай.

Батьки, матері, дочки, внуки, сини,

Військові й цивільні – солдати війни. 

Протистояння

Зійшлися лобами два грізних титани,

Два вороги смертних – вандали й слов’яни.

Імперії дві, два світогляди зла,

Калічить вбиває живе все війна.

Сніги під Москвою гарячі від крові,

Згорають в снігах тих полки, батальйони.

Ті жорна все мелють, із дня роблять ніч,

Йде битва смертельна, кривавая січ.

Стояв Ленінград, замерзав від блокади,

Скрізь дим і вогонь. Коричневі гади

Із «Берти» по дітях стріляли.

Культуру нацистську багнетом несли.

В лісах партизани в фашистськім тилу

Робили арійцям «маленьку війну».

Злітали мости, потяг йшов під укіс,

Їх добре навчав наш Сусанівський ліс.

Підпільники юні й старий комісар

Боролись, як вміли. Немов у хазар

Звільняли з полону. Листівки писали.

Від куль, мов на фронті, ворожих лягали.

Боролась фортеця-герой, славний Брест,

Смоленськ, Київ, Ржев, Ростов місто Енськ.

Орел був і Курськ, гримнув перший салют,

Історія наша – тернистий наш путь.

Ламали хребта тому хижому птаху,

Щербили об нього булатну домаху.

Як прадіди наші й славні діди,

Заплакану землю звільняли з біди.  

ВИЗВОЛЕННЯ

Калина в зажурі край хати стоїть.

Чекають господаря більше трьох літ

Дружина та доньки й малі ще сини,

Сестри мої і брати – то діти війни.

Лихий був той час, нікому б не знати,

Скрізь нишпорять злі німецькі солдати.

Вивозять дівчат в фатерланд й юнаків,

«Остарбайтен гут» – роблять з них кріпаків.

А в кожному слові страшне їхнє «хальт!,

цюрук, хенде хох, партезанен, зольтат».

В них кара єдина – за все всім розстріл.

Це спогади тяжкі, незгойні, мов біль.

О, неньки ви наші, бабусі, діди!

Зазнали багато ви горя й біди.

Не знали, де фронт, чи живі дочка, син,

Лиш очі втирали із-за скіфських могил.

Від сліз розпрямилась пружина туга,

Тятивою зойкнула Курська дуга.

Дніпро закипів, вільним став Київ-град,

Пішли, потіснили «гостей» тих назад.

Був Корсунь, Варшава, Белград, Будапешт,

Дійшли до зміїного  лігвища врешт.

Орлу злому плата за Брест, Сталінград,

Снаряди та бомби тобі, клятий гад.

За сльози і кров, за всіх убієнних,

Гори хижий птах в гієні вогненній.

Ми будемо вічно всіх вас пам’ятати,

Хто впав та живий, – Перемоги солдати.

Фронтовик

Ні! Не помер мій батько-фронтовик,

Його вогонь горить в моєму серці.

Благає: «Будь, як ми було колись,

Із недругом єднайсь в кривавім герці».

Погляньте, вкрила роки сивина,

Граніт немовби мінами клекоче,

Кричить: тут батько юним твій поліг!

Стискає скроні, серце плакать хоче.

Ні! Не помер мій батько-фронтовик,

Лише приліг від бою відпочити.

Віддав наказ: ростіть дітей, любіть,

У доброті заповідаю жити.

Віддайте шану всім, хто впав в бою,

Нас захистив – сам ліг на полі брані.

І через сто й багато зим та літ

Схиліть всі голови в глибокій, вічній шані.

********

Не дано мені долею

Житнє поле косити,

Діточок приголубить,

По росі походити.

Я поліг в сорок першім,

Ставши в зріст на кордоні,

Нас було тільки троє

У секреті, в дозорі.

А орда наповзала,

Навіть зорі поблідли.

За спиною - Вітчизна,

Мама, сестри, всі рідні.

Ми ні п’ядь не дали

Зайдам клятим земельки,

Пригорнулись до неї,

Мов до рідної неньки.

Чорні роки

А найстрашніше – встати в зріст в атаку,

Як сипле дощ свинцевий звідусіль.

Над головою бахкають снаряди,

А ти з окопа – у смертельний бій.

А найстрашніше – танк на тебе суне,

Хрести на нім, немов за упокій.

В руці одна лише граната,

І ти вступаєш з танком у двобій.

А найстрашніше – в зиму сніжну, люту

Оселі спалені, на згарищі – старі

Та скарб шукають в попелищі діти,

Осиротіли, залишилися самі.

А найстрашніше – поховати сина

І донечку-красуню, без вінця,

Та чорна ніч в очах при світлій днині.

Війна, війна. Не видно їй кінця.

Пам'ять

Плаче калина гіллям до води,
Всі повертаються завжди сюди,
Батьківська хата, рідні стежки,
Клич журавлиний, вишневі садки.

Он, край дороги, тополі стоять,
Мов виглядають полеглих солдат.
Правнуки, чуєте? Славні діди
Дуже чекають на вас із біди.

Внуки і діти чекають. Нема...
Снігом роки замітає зима,
Просять: "Верніться додому сюди,
Любі батьки, сивочолі діди".

Он подивіться! Відлитий в граніт,
Десятиліття Воїн стоїть.
ВІН, Олександр, Устим і Яким,
В ньому ваш образ, навіки такий.

Низький уклін вам до землі, до ніг,
Більше кожен зробив, аніж міг.
Найдорожче віддав в тій борні,
Щоб не зникло життя у пекельнім вогні.