По батьковій стежині

 

Родина

У мене є родина: мама, тато і, звичайно, я

І мама завжди весело казала:

«Ми є сім'я, ми є родина».

Невдовзі й брат у мене появився

І ти сказала: «Це твій менший брат,

Тримай його міцніше, бо ти для нього старший брат!»

А я відповідав: «Навіщо він мені?

Я брата не хотів! Хіба без нього плохо було?

Чи ти мене вже розлюбила, що народила вже його?»

А ти так лагідно казала: «Бо ми ж сім'я, бо ми родина.

Тепер ми стали справжня сила,

Бо так і має бути у родині, де мир панує, щастя і любов».

 

Та недовго щастя длилось, прийшла і в нашою родину

Ота біда – не стало тата і  ти, мов скеля, заніміла,

Волосся враз твоє вже посивіло і губи побіліли,

І посмішка зійшла з обличчя, і лиш уста твої нам шепотіли:

«Ми все одно сім'я, ми все одно родина.

Ми все пройдем, здолаєм, переможем…

Бо ми є справжня сила».

І, міцно стиснувши нам руки, ти шепотіла настанови:

«Мужайтеся, зростайте, один одного поважайте,

І брат за брата ви тримайтесь, бо ви є рідна кров.

Але й про матір не забудьте, бо я залишилась у вас одна,

Тож ви тепер моє буття і назад для мене вже немає вороття.

Ти старший брат, а від тепер і батько брату,

Тож захищай його аж до кінця життя,

І будь наставником в тяжкі години, не залишай у скруті й біді,

Бо ви брати, бо ви є сила, бо ви сім'я, ви рідна кров.

 

Твої, мамуля, настанови для мене стали як пророцтво.

Я виріс, і пішов я боронити свою країну, матір й брата,

Щоб ви ходили під синім, чистим небом,

І не боялися звуків кулеметів,

Бо якщо не я, то хто вас захистить?

І в тяжкую лихую днину, коли ті гради невгамонні не змовкають,

Коли так страшно, лячно на війні, я шепочу, як ти колись шептала:

«Я виживу, я переможу, я все здолаю,

Бо в мене є сім'я, бо в мене є родина,

Мій менший брат, мамуля і, звичайно, я,

Які нестерпно так чекають мого повернення додому,

Що кожну мить мене питають:

«Ти ще довго, ти вже скоро».

А я відповідаю кожний день одне і теж невпинно:

«Ви потерпіть, вже скоро я вернусь,

І заживемо ми, як раніше, у мирі, щасті та добрі,

Бо ми сім'я, бо ми родина, бо ми є справжня сила,

І попереду на нас чекає майбуття!

Любимому синочку

Сьогодні хочу привітати сина з ювілеєм.

І поділитися життєвим досвідом.

Як виростити і виховати дорогу мені дитину,

Тому старалась навчать, виховувать,

Щоб син став вихованим та вченим і шлях собі у майбуття проклав.

Старанно вчила, научала та сіяла добро.

Коли не вистачало сил, то бігала я до керівнички

На індивідуальні бесіди з батьками,

Прохаючи поради та підтримки у нелегкому вихованні сина.

А класна керівничка завжди, будучі привітною,

Вислуховувала, радила і плакала

разом із зі мною за зачиненими дверима.

Тож підтримувала завжди:

Не опускайте руки, потерпіть і все у Вас вийде.

Будуть ще із нього люди.

Головне не забувати щедро сіяти добро у нього,

Щоб воно в землі зростало і на світ божий проростало.

Паралельно розмовляла із моїм сином.

Наставляла, научала, вчила берегти та слухатись матусю.

На що він відповідав:

- Тож вона мене заставляє вчитись, а воно мені навіщо -

Я професором не стану, тож навіщо стільки вчити.

На виховних годинах класна керівничка розповідала про героїв,

Вчила доброті, терпінню, поважати матір й батька,

Ще й плекала в них українську рідну мову.

На батьківських зборах научала, наставляла, як виховувати успішную дитину.

- Будьте прикладом для них, – говорила класна керівничка.

- Більше приділяйте їм уваги, спілкуйтеся, навчайте

І звичайно все в Вас вийде, тільки запасайтися терпінням.

Тож послухавши порад, запасся терпінням, я хутчій додому та і знову за своє.

Казала керівничка: Треба вчитися, щоб у світі тобі краще тай жилося.

А він своє тороче: Не вийде в тебе з мене професора зліпити.

З мене досить, що вмію я читати та писати та і рахувати гроші.

І знову в суперечках ми гризли разом той граніт науки.

Вчителі теж допомагали наповнювати скриню знань.

Тож вже спільними зусиллями ми здали ЗНО і отримали той атестат.

Відгуляли випускний і син мій до академії вступив.

Я міцно сина на прощання обійняла, поцілувала і дала материнську настанову:

Ти повинен вчитись та розповідати мамі все, як на духу.

Ти зрозумів мене і відпустила у новий етап його життя.

Невдовзі син телефонує мамі і, як слухняний син, доповідає:

Мамуль! У мене все нормально.

Живу я у казармі, казарма, щоб ти розуміла, як двозвьоздочний готель,

Харчуюсь у їдальні, їдальня та, як бенкетний зал.

А страв стільки, що аж очі розбігаються від ізобілля,

Але традиція тут є така, треба їсти дуже швидко

І ще й з товаришем цю пайку розділить.

Але я ж у тебе вихований син, тому традиції всі строго соблюдаю.

А ще у нас біля їдальні тут церквушечка стоїть,

Тож я не забуваю в ній свічечку поставить,

Щоб Бог беріг тобі здоров’є.

Навчаюсь я, мамуля, на чотири – три.

Але ти тільки не хвилюйся, я сесію закрив.

Сплю, спортом я займаюсь, відпочиваю.

Ну, вообщем, мамуль, це не академья, а просто справжній рай.

І тут я зрозуміла, пора вже пиріжки пекти та їхати до сина,

Щоб подивитися на власні очі на справжнісінький той рай.

Приїхала, прийшла на КПП, присіла я на лавку та й сина вже чекаю

І тут мій погляд озирає стенд.

Знайоме вже обличчя і прізвище, як у мого сина.

Підходжу ближче та й читаю «Відмінники у навчанні».

І тут я чую за спиною голос командира:

- Ви що, шановна мамочка, вже й сина не впізнаєте.

Що за мамки такі пішли віднині.

Рожають, а потім швидко забувають, коли вже виростають ті їхнії сини.

А це ж майбутнії герої – Вітчизни захисники.

Ваш син навчається відмінно, хороший друг, товариш вірний,

Всім допомагає у навчанні, але й себе образить не дає.

Гордіться, мамо своїм сином, від Бога він у вас.

Дивлюся я на командира, вирячівши очі, та не можу взять до тями, зрозуміть,

Що той наставник мені розповідає.

Мабуть, мене з кимось переплутав,

Тому що син мій - брехать не буде, усе розкаже, як на духу.

Ледве розібравшись в чому справа, я повернулася додому.

Вже не успіли оглянутись, як син отримавши від американців високу нагороду «Парашутист відмінник», закінчив академью

І по розподіленню поїхав до частини на військову службу.

І знову, як слухняний син, матусі телефонує:

Мамуль! Частина то суцільний рай.

Тут чистий воздух, трьохразове питаньє,

А вся частина – то куротна зона.

Ну, вообщем, живу я тут немов в раю.

Тож не хвилюйся. Твій син попав в хороші руки.

Невдовзі серце матері щимить.

Пора вже подивитись на той рай, куди потрапив мій синочок.

От напекла я пиріжків та й знов сиджу на КПП, сина піджидаю.

Дивлюся, ідуть його солдатики - я до них:

- А що солдатики рідненькі, як вам тут живеться з новим командиром.

Вони доповідають: командир у нас хороший,

Не п’є, не курить і шкідливих звичок він немає.

Кому грошима допоможе, а кому і добрим словом,

Всім допомагає, нікого він не ображає,

Тож і живеться нам добре – гарний командир,

Але є один недолік в нього – занадто молодий.

- А ви до кого тут прийшли, кого тут виглядаєте?

А жду солдатики я того командира, що занадто молодий.

Зрозумівши, що все добре і роздавши пиріжки, я повернулася додому.

І знову син телефонує мамі: Мамуль! Ти тільки не хвилюйся.

Живу я на секретній базі, іноземну мову тут вивчаю.

Живу в п'ятизвездночном готелі,

Харчуюсь добре, як в шикарном ресторані.

Ну, вообщем, життя на як на курорті.

Через 100 метрів живуть в готелі іноземці.

Ми з ними разом вивчаєм іноземні мови.

Вони – мою, я – їхню.

От тільки перекладачів у нас немає,

Тому спілкуємось як глухий з німим.

А щоб якось розібратися у тіїх мовах,

Приходиться на пальцях фігурки вироблять.

От як скрутив тую фігуру, той зрозумілішою стає та мова іноземна.

Учу старанно всі слова, як ти колись навчала.

- Синок, а чого вчите тільки слова. У нас у школі вчать слова,

А потім з них утворюють речення, а далі з речень складають цілі тексти.

- Та це ж, мамуля, не просто іноземна мова, це мова професійна.

Тому наші старші офіцери нам говорять: Хлопці вчіть слова,

А як доведеться вам тією мовою скористатись,

То так почнете всі слова складати у крилаті вислови,

вислови у цілі тексти, аби не збракло слів.

І так пішло на те вже іноземне вчення, аж сім місяців підряд.

Невитерпіли нерви в мене, не бачити вже сина стільки днів,

Через тую професійну іноземну мову.

- Ну, все синок, я зрозуміла, що треба пиріжки пекти

Та їхати на ту секретну базу, щоб побачити вже сина,

Послухати тую вже професійну іноземну мову і де потрібно підтягнуть.

- Ой, мамулічка, забувсь тобі сказать,

Що післязавтра в нас екзамен. Отож вже скоро будем разом.

- А ти все вивчив, синку, повторив, щоб не завалить екзамен?

- Ну, звісно, мама. Все повчив і повторив:

І летінейшен, і капітейшен і офіцерін не забув.

Я помню, мама, що навчатись треба,- ти казала:

- Знання на плечах не носить.

Ну, все до зустрічі рідненька і брата бережи.

Невдовзі син додому повернувся тай доповідає:

Все здав я на відмінно, екзаменатори залишились довольні.

Сказали, що маю гарну я вимову, тож добре вивчив іноземну мову.

Все відчитавсь синок, як на духу, як того мати йому веліла

Та швидко до дідуся метнувсь.

І тут я бачу краєм ока, що син йому в руці щось простягає.

Тож я худчій до них: Ти що в руці ховаєш, а ну вже покажи?

- То наші справи, тож ми розберемося без тебе, - говорить впевнено дідусь.

- Та ні, показуйте уже, що ви від мене там ховаєте.

І син мій розжимає руку, а там - аж дві медалі:

Одна - Авдіївська медаль за оборону, а інша – за відмінну службу.

- Ти що здурів? Ще злодіїв нам в сім'ї не вистачало.

Де ти взяв, для чого дідові привіз?

А дід відповідає: Ти дочко не сварись, твій син герой – то і медалі то його.

Та як же так? – питаю. Ти ж мені казав,

Що вчив іноземну професійну мову на секретній базі.

Та і екзамен здав вже на відмінно.

Все зрозумівши і ледь оговтавшись від шоку.

Кажу йому: Давай домовимось надалі,

Будемо жити без тієї іноземної вже мови, щоб я не хвилювалась.

Переговорили, син нібито все зрозумів

Та повернувся до частини знов служити.

Невдовзі, як слухняний син, він матері телефонує:

Мамуль! Ти тільки не хвилюйся.

Живу я на секретнім полігоні.

Живу в баракі, то щоб ти вже зрозуміла як тризвьозночний готель,

Харчуюсь в звичайній я столові, але вибір блюдів – ізобілля.

Ну, вообщем, все нормально, живу як на курорті.

Ти головне не панікуй, а то я добре твою вдачу знаю.

Чуть що за пиріжки і гайда по частини устави нарушати.

Кажу тобі: Учення неважкі.

Надрукували ми мішеньок на аркуші формату А4, хто скільки зміг.

Вийшли в поле, хто стоячи, хто лежачи рівнину оглядає,

Куди мішень формату А4 у полі прикріпить,

Щоб з гранатомету сорокового калібру

Попасти у десяточку, як можна більше раз.

Тож змагаємось потрошки, щоб вміння й навички здобуть.

Ну, вообщем, відпочиваєм на свіжому повітрі і фрукти – овочі дають,

То чим не райське місце, тому пробудемо ми тут зо пару місяцішків.

І тут вже нерви здали в бабки,

Бо і вона так, як і я, вірить у синові байки, що нам переповідає:

- От виростила сина, у всіх нормальні діти,

А твій тільки по курортах та на іноземних тих блюдах.

Тож давай печі вже пиріжки та їдь за сином,

Поки на тих курортах він зовсім не забув все наше – українське.

Пора його женити, щоб все було як в нормальних сім'ях,

щоб все було по-українське.

Нехай дружина вже йому пече оті вже пиріжки

Та до українського його привчає.

Отож, сина ми женили на гарній дівчині,

Але тепер вже і невісточка моя як й я

вже зо чотири роки слухаємо

як люблячий її вже чоловік і мій слухняний син

детально по телефону доповідає все, як на духу,

про ті секретні полігони та про свої курорти.

Вже чотири роки поспіль лишень я чую:

«Мамуль! Ти тільки не хвилюйся. У мене все добре.

Живу як на курорті… Ти тільки бережи себе і мого братішку.

Я скоро повернуся.»

Тож вже чотири роки я виглядаю сина з наступного курорту,

закреслюючи дні в календарі, як дні до дембеля синочка.

Боюсь, що через оті секретні командіровки на оті курорти,

Не дочекаюсь я онуків, щоб їм пекти вже пиріжки,

Бо відчуваю, що втрачаю я майстерність пекти оті вже пиріжки.

Настанова

Із покоління в покоління так вже повелося

передавати нащадкам настанови,

щоб їм найкраще вже жилося.

Ось і мене покликав батько, щоб настанови передати:

«З важким я серцем залишаю тебе на самоті.

Від нині тобі приймати естафету господарювати у будинку.

Тож залишаю інструменти, щоб ти змогла полагодити в домівці

електрику, сантехніку, ремонтувати меблі, рубати та пиляти дрова,

усі приладдя для городу, щоб бур’яном не заростав.

Тож інструменти бережи та доглядай вже за будинком,

як я робив і тебе навчив. Тепер вже час і твій настав

всі вміння й навички примінити.

А також не забувай мої вірші й картини людям періодично виставляти,

щоб добрим словом пригадали, бо люди мають здатність забувати,

то ти підтримуй вічний вогник у серцях людей.

Ну, а як прийде лиха година і серце туга почне вже розрива,

то ти пиши вірші й малюй картини. В тебе вийде, я це знаю.

Не хвилюйся я допоможу, а там відчуєш і біль мене.

Таку батько дав мені вже настанову,

яку я й досі пам’ятаю і намагаюся виконувати як слід.

 

А мама все життя себе картала, яку дать дітям настанову:

Як жити краще по совісті чи з розумом,

але не змогла знайти в собі вже сили, щоб розібратися самій,

як поділити неділиме і об’єднати вже розділене,

щоб два шляхи не заростали, а сходилися в одне.

Тож мама вирішила мудро поступити,

і дала замість настанови лише напутнє слово:

«Я у добрі тебе ростила, вмивала чистою водою, знання тобі дала,

виховала мудрість, чесність, справедливість,

тож ти вирішуй вже сама,

як краще тобі жити буде – по совісті чи з розумом,

бо мені не вистачило часу

протягом усього життя у цьому розібратись.

Не вистачило мужності з дітьми поговорити,

все думала, що встигне, але доля невблаганна.

Не можна відкладати те, що треба зробить сьогодні.

З тих пір пройшов вже рік, як я і в сніг, і в дощ,

і в завірюху, і у спеку біжу до мами на могилу,

щоб почути від неї настанову:

«То як же жити мені далі, мамо, по совісті чи з розумом?

Як мені самій вже розібратись, та ще і дітям передати настанову,

щоб вони жили щасливо».

У Бога є завжди два шляхи: одним підеш, тож інший заросте.

Бог янголам також надав лише по два крила, і об’єднав їх в одне ціле,

бо на однім крилі не можна взлетіти в небо.

Так совість і розум Бог послав на землю жити разом,

але вони давно вже роз’єднались.

Про совість всі давно забули. Вона давно стоїть в печалях і сльозах

пред Богом на колінах, благаючи пощади для наступних поколінь.

А розум той блукає світом. Живе в достатку, купається в розкошах,

керує світом. Йому вже байдуже, що совість і розум не перетнуться

на одній стежині, щоб об’єднатися в одне ціле неподільне.

Вже діти почали казати: «Жити краще з розумом, 

а совість давно вже стала тягарем. 

Життя по совісті – лише сплошніє злидні».

То ж як же дітям пояснити, що совість й розум завжди разом жили,

але люди умудрились їх вже розлучити.

Кожний з нас за все життя навчився наодинці

мовчать, терпіть, страждать, натомість розучився

розмовляти один з одним, не вистачає часу,

тож і втрачає здатність говорити,

а значить і втрачаєм зв’язок між поколінь.

Тож скоро не зможемо пригадати як звали маму й батька,

і яке ім’я дали своїм синам і дочкам.

Тому вже від тепер потрібно починати говорити, не мовчати,

щоб вистачило часу об’єднати розум й совість,

щоб нашим дітям не прийшлося вибирати,

як їм жити далі – по совісті чи з розумом,

щоб об’єднати покоління і вічну пам’ять зберегти

про свою сім’ю, родину, рід, бо ми єдиий вже народ,

який зветься українці!