Грушка – село
Валка чумацька котилась додому,
Вздріли джерельце і грушу при ньому.
Пили водичку, варили куліш,
Тут й оселився мій прадід Тиміш.
Серце чумацьке, щира душа,
Хоч без чобіт та кунтуша.
Знав він роботу, подих вітрів,
Щастя родини, славу дідів.
Мовить історія цього села,
Що поселилась тут перша сім’я.
Батько, на прізвисько Груша-козак,
Мабуть, це правда, вірю, що так.
Серце козацьке, вільна душа,
Шабля дамаська з-під кунтуша.
Гордість звитяжця, вірив він Богу,
Щиро читав «Отче наш» у дорогу.
Версія третя в іменні села :
Жила тут панська, триклята сім’я,
Підпанки й пан мужика товкли всяк,
Тож й дочекалися груш в гайдамак.
Син гайдамака, батько, дідусь,
Ніж з-за халяви під ляський кунтуш.
Унію нищили, рід зберегли
Хлопці Максима, Гонти сини.
Що там не мовить історія й як,
Жив селянин тут, козак і чумак.
Кров’ю вмивались, ростили жита,
З цієї колиски і наше життя.
Джерельна вода
Під кетягом калини б’є джерельце,
Іду до нього, щоб води попити.
Воно лікує душу й моє серце,
Як повертаюсь із доріг далеких.
Запитує своїм правдивим словом:
«В яких краях бував, мій любий сину,
Де забаривсь? Мабуть, втомились крила?
На схід чи захід ти полинеш знову?»
Що джерелу сказать, також калині?
Обманом не ятритиму їм душу.
Лечу туди, де джерело не плаче,
Калина не цвіте, а зорі світло-сині.
З роками тяжче крила відривати
Від цих місцин, де бігав босоногим,
Де житній колос, мила рідна хата,
Стежина, по якій водила мати.
Квіти
Від весни до осені килимовий двір,
Гіацинти, крокуси звеселяють зір.
Чарівні волошки, айстри та жоржини,
Мов до раю бджілки, радо сюди линуть.
Мовлять, із Голландії завезли тюльпан,
Та мені вчувається в цих словах обман.
Біблія глаголить, з створення Землі
Квітли квіти різнії в рідній стороні.
Ось ромашка око любо звеселя,
Квіти пестить ніжно чарівне маля,
Їй щебече щиро ластівка літа,
Ніби сонце квітка. Божа красота.
Люблять квіти ніжність, навіть пан-будяк,
Скажете, я хиблю, скажете не так?
Роззирніться оком, квітнуть де квітки?
Тільки там, де серце повне доброти.
Лебеді – либеді
Лебеді летіли, сіли воду пити,
Серед шат чарівних золотиться став.
Тихо покружляли, щось проклекотіли,
І на віки вічні Лебедин тут став.
Лебеді – либеді, ніжні птахи землі,
Либеді – лебеді, крила дайте мені.
Я полину із вами до небес і зорі,
Лебеді – либеді, вірні друзі мої.
Тут сади чудові, люди дуже щирі,
Людям передався від птахів той дар.
Поле колоситься зерном життєдайним,
Що далекий пращур зайдам не віддав.
Лізли різні орди на чарівну землю,
Нищили, лишали згарища війни.
Лебединці завжди рід свій захищали,
Мов лебідку лебідь, як матір сини.
Щиро вам бажаю рідні лебединці,
Всім в здоров’ї жити, вдачі повсякчас.
Знайте! Хто далеко за велінням долі,
Поряд завжди з вами, серцем біля вас.
Моє село
Я біг стернею босоногий
І мріяв торкнутися синього неба,
А доля віднесла мене у світи,
Та завжди летів, Станіславчик, до тебе.
Моє село, гніздо родини,
Крило моє, ти мій поріг.
Слова батьків зберіг для сина,
Вручив йому, мов оберіг.
Навкруг поля житами квітнуть,
Стоять тополі, мов в снігу,
Виводить щиро соловейко пісню,
Роки налічує зозуля у гаю.
Шляхи життя – прямі й тернисті,
Асфальт лягав під ноги та бетон,
А в спогадах живі, курні, грунтові,
Торкаюся дитинством до них знов.
До тебе лину, рідна моя земле,
Так повертаються додому журавлі.
Втомились крила, небо стало вище,
Вертаюсь піснею, селяни – земляки мої.
Новоселиця
Де дороги біжать на Одесу та Київ,
Серед буйного колосу стиглих хлібів
Розляглося село, ніби казка чудова,
Найрідніше для мене і моїх земляків.
Рідне село, моя Новоселиця,
Мені шлях сюди легко стелиться.
Квітне щастя, мир і любов тут живуть,
Друзів з доріг тут радісно ждуть.
В сніжну зиму поля виграють діамантом,
Зір чарують дерева в сріблястій фаті.
Політав по краях, та ніде не побачив
Чарівнішого місця, як у ріднім селі.
Відкотилось за обрій притомлене сонце,
З пасовища неквапно бреде череда.
Щиро в Бога благаю: подай вам здоров’я,
Хай завжди буде щастя, не торкалась біда.
Де дороги лягли до столиці та Криму
Серед буйного колосу стиглих хлібів,
Розквітає село, ніби квітка чарівна,
Найрідніше для мене і
моїх земляків.Річка дитинства
Степом біжить невелика ріка,
До Південного Бугу горнеться, в’ється.
Від наймення пташини, що з неї пила,
Та від сині небес Синицею зветься.
Річка дитинства, мої береги,
Влітку вербова, чудова в сніги.
Житнє колосся її золотить,
Стежка дитинства від неї біжить.
Жили вічно по річці прадіди наші,
Скіфів прикраси, сарматів тут чаші.
Князь Святослав човном нею плив,
Зміцнював Русь, по окрайні ходив.
Степ диким
полем здавна називали,
Застави
козачі в кінці поля стояли.
Наш предок
русин, литвина, польський пан
Сходились в
битві, навчали татар.
Села й Ульяновка квітнуть, буяють,
Вихідців звідси добре всі знають.
Гурт «Степівчани» бажає добра,
Край і нас з вами в піснях прославля.
Синицівки – Синиця
Біжать, мов сестрички річки
Через степ, долини, кручі
До Синиці, батька Бугу
Та морів із хвиль співучих.
Притоки до
Синиці,
Мов жовто-сині
птиці,
В них колір
жита й неба,
Біжать, куди їм
треба.
Погойдались в Чорнім морі,
Мерзли, грілись в океані,
Та синичкам і синиці
Снились кручі, рідні далі.
Теплим дощиком
вертають
Та джерельною
водою,
Де Ульяновка
буяє
Де живемо ми з
тобою.
Ніжні птахи в зиму люту
З цих річок пили водичку,
Й нарекли ім’ям пташиним
Ці притоки й ніжну річку.
Рідне місто моє
Славим рідне місто словомі в ділах,
Тихі води Синиці степом торять свій шлях.
Буйні віти вербові дістають до води,
Носить доля по світу, повертає сюди.
Рідне місто моє,
Щастя , доля у ньому живе.
Побажання тобі, заповіт:
У багатстві живи сотні, тисячу
літ.
Тут могили святії наших славних дідів,
Ластівок щебетання, колосіння хлібів.
Материнськії руки, свіжий хліб на столі,
У здоров’ї живіте і дорослі й малі.
Квітнуть медом вишневі, яблуневі гаї,
Прилітають сюди журавлі й солов’ї.
Води чисті, джерельні, зорі теплих ночей,
Ніжне слово, ласкаве, щирий
посміх очей.
Негаразди, розвійтесь, мов на сонці роса,
Навкруги мальовнича і чарівна краса.
Боже, дай нам здоров’я і до всього снаги,
Поруч будьте лиш друзі, згиньте всі вороги.
Комментариев нет:
Отправить комментарий