Не дає душі спокою прожитих літ щемливий біль

Накувала зозуля

Як соловейко пісню заспіва,

Роки почне лічить зозуля, долі,

Безхмарно синь небесна засія,

Зазолотиться колос на житнім полі.

Прилину журавлем у ті краї

Де виглядає із-за калини хата.

З шляхів далеких, із світів чужих

До неньки найріднішої і тата.

На стріху сяду, зазирну в вікно.

Матуся біля столу щось готує,

А на ослоні батько примостивсь,

Із шкарбанами старими мудрує.

Проклекочу, як журавлі кричить.

Почує ненька, затривожить серце тата.

Запросять до господи, пригостять.

Мені запахне в чорнобривцях хата.

Світлини на стіні. Он я школяр,

В руках буквар, а поруч батько й мати,

Там випускний. Літа як відпливли.

А на останній – я й брати - солдати.

З очей сльоза покотиться на стіл,

Тут не почують щебету внучати. Куля обманула

Мене на тім, смертельним рубежі.

Зозуля накувала вік мені, а доля – не почула.

Не підлягає забуттю

Засіяне поле не зерном, кістками,

Напоєне кров’ю, полите сльозами.

Задавлені горем, вічно голодні

Зчорнілі старечі, дорослі та діти,

Сатрапом розп’яті, катами убиті.

А поле ж це колосом житнім буяло,

Останню зернину злодюги відняли,

Іуди продажні, людці-канібали

Життів незліченно вкраїнських забрали.

Розчавлено долі, спаплюжено душі.

Ці спогади тяжкі роками нас душать.

Прокляті вбивали від Каїна діти,

Життя відбирали, не дали радіти.

Якби їхня змога, то й сонце б забрали,

Від куль, голокостів мільйони вмирали.

Вклонімося, люди, ось хрест на могилі,

А поряд дерева вже сиві, похилі.

Часу не підвладне, не зможем забути

Народнеє горе. Всі мають почути,

Як мати голосить, вже мертву дитину

Колише, лягає із нею в страшну домовину.

Чорнобиль

Розлютувався «мирний, добрий» атом,

Немов дракон кида вогнем, сичить.

Людини геній зміг його збудити,

Не знає, як приспати, вгомонить.

Наперекір біді, пекельній бурі,

Грудьми закривши електронну смерть,

В двобій вступили люди, мов герої.

А по землі війнула круговерть.

З насидженого місця всіх віднесло,

Що жили завжди на своїй землі.

Тепер закрита зона, там нукліди

Та саркофаг тьм’яніє вдалені.

Що мали народитись, задзвеніти,

Немов троянди в квітні відцвіли.

Змело, спалило, в вирій відлетіли

З тими, хто жив, з тими, що там були.

Хто саже, скільки літ, та зим холодних

Над Всесвітом та на святій Землі

Курликать будуть за своїм гніздечком

Чорнобильці, мов сиві журавлі.

Вандали

Зрубали ясена вандали,

Чи на дрова, чи для забави,

Із-за потіхи чи грошей?

Нема його – краси очей,

Птахів а також животини

Для нас із вами, для людини

Згубила скверная рука,

Лишивсь лиш слід від пенька.

Із внуком ми немов Даждьбогу

Молилися, як йшли в дорогу,

Казали : ясен будь здоров!

Мене у серце тать вколов

Безжалісний, мов зле ратище.

Не світить сонце  і не свище

Вітерець у буйний його лист.

І я, мов ясен, похиливсь.

Та думи душу гірко крають :

Чому вандали все вбивають?

Розруху сіють, мов полин,

Невже девіз у них – все згинь,

Як ми підемо й нас не буде,

А як же діти, внуки, люди?

Крамольну взяли ви дорогу.

Що скажете святому Богу?

Бо є творець всього єства,

Любов від нього й доброта,

А вандалізм і грубість, злість,

Що мов іржа залізо їсть, –

Від нехриста. Сказати мушу,

Діяння ваші ятрять душу.

Прощення в Господа просіть,

Може простить? Лиш не грішіть!

Ім’я

Людину красить не ім’я,

А добрі, славнії діла.

Я запитав давно у мами :

–  Чому  ім’я мені оце дали?

Панько, Пантюша, Пантелей,

Немов притикач до дверей.

Не грек я ніби, не мулат,

Але ім’я якесь не в лад.

Матуся мовила: «Тоді

Сіяли зорі голубі,

Була неділя, до людей

Йшов Перемоги світлий день.

На вулиці тут хлопець жив,

З дітьми й дорослими дружив,

Не ображав твоїх сестер,

Ім’я його і носиш ти тепер.

Ікону в храмі подивись,

Постав свічу і помолись

Пантелеймону. Цілитель він,

Святий і покровитель твій».

Стежина

Стежина в’ється в поле

З рідного села.

По ній рідна ненька

В світи провела.

Мовила : «Мій сину,

Не барись в світах,

Повертайсь додому,

Мов весняний птах.»

Ці слова матусі,

Ніби заповіт,

Я несу з собою

Вже багато літ.

Притомились крила,

Висоти боюсь.

На стежину неньки

В мріях повернусь.

***

Не журись, рідненька, що роки відплили,

Засніжило коси, видно небокрай.

Глянь! Онуки наші доторкнулись щастя,

І життя буяє, ніби водограй.

Мила моя, ненька та бабуся,

Говорю правдиво, вір мені і знай,

Всі слова кохання я тобі не мовив,

Озирнись, лебідко, прошу зачекай.

Цілувати руки як колись я буду,

Вернемося  в юність, у квітучий гай.

Упаду росою на зеленім лузі,

Вранці та під вечір ти мене чекай.

Купальські сни

В ніч чарівну, на Купала

Я зустрів тебе.

Коси русі, мовби в мавки,

Небо голубе.

Цілував кохану ладу,

Ніби пив меди.

І за руки ніжно взявшись,

Йшли в жита-хліби.

Малиново квітли лиця,

В мене – чорний чуб.

А під вусами юнацтва,

Вився кетяг губ.

Лебедине те кохання – 

Підсумок життя.

Я лечу до тебе знову

З років забуття…

Обцілую, приголублю,

Мов з юнацьких літ.

Принесу тобі, лебідо,

З папороті цвіт.

Буду ніжно цілувати

Пальчики твої.

Коси, крила-рученята,

Очі голубі.

Запах твій п’янити буде,

Ластівко з небес.

Я прийду, зігрію душу

З-за семи чудес.

Сім чудес на білім світі,

Восьме? Мила ти!

Я одну  тебе кохаю,

В спогадах майни.

Пригорнись. Я одинокий,

Ніби сич в дуплі.

На Купала знову сняться,

Очі голубі.

 
*********

Лягла на скроні сивина,

Роки снігами вкрило.

Та ми душею молоді

І любим, як любили.

Піду на луг й сріблястий став,

З верб листя опадає,

В шістнадцять літ і двадцять п’ять

Душа коха й страждає.

Немов потоки весняні,

Мов чайки білокрилі,

Літа з зимою пролягли

В далекий, вічний вирій.

Іду в поля, у житній цвіт,

Як колос там буяє.

І в тридцять літ і сорок п’ять

Душа чомусь страждає.

У юність в мріях полечу,

Там зорі нам світили.

Клялися вірністю сердець

І щиро так любили.

Піду на шлях, далека путь,

Сніг з років осідає.

І в п’ятьдесят і більше літ

Душа тепла бажає.

Чекання

На стільчику бабуся

Вмостилась біля хати.

Мабуть, чекає внуків.

Чи літечка діждати,

Бабусиного літа.

А, може, сина й доньку,

Щоднини виглядає,

Схиливши голівоньку?

Чомусь сльозяться очі,

Тріпочуть сиві вії,

На шлях все поглядає,

Чекає вся в надії.

Внучат зачувши щебіт,

Мов в чайки серце б’ється.

Від радості та щастя

В сльозах вона сміється.

Лелека

За вікном моїм лелека

Змайстрував гніздо.

Недалеко, височенько,

На стовпі воно.

Роздивляється навколо,

На одній нозі стоїть,

Видно друзів виглядає

Із юнацьких літ.

Щось клекоче, мабуть, хоче

Розказать мені,

Як летів він із-за моря

В ріднії краї.

Видно, там шукав він друзів.

Не зустрів. Нема.

Одинокому лелеці

Скрізь – лише зима.

Вишня

В мами біля хати

Вишня розквітає.

На дорогу віттям

Зорить, виглядає.

Вже прилинуть скоро

Дітки до матусі.

Діти до матусі,

Внуки – до бабусі.

Всі ж одного роду,

Дітки та внучата.

Цим родинним щастям,

Вишня теж багата.

Соловейко

Ми забуваємо Карузо,

Шаляпіна і Отса теж.

Коли співає соловейко,

Душа радіє, весь замреш.

Мала-малюсінька пташина,

Сіренький непоказний птах.

Та він поет, він композитор,

Він диригент і сам співак.

Немає фрака та манжетів,

Жабо нема, також штиблет.

А як виводить у оркестрі

То соло, то дзвінкий дует!

Все забувається при цьому,

Печалі, горе, дальній шлях.

Співає, плаче соловейко,

Про все виспівує в піснях.

Давайте вклонимось низько,

Цій божій пташці без прикрас.

Тому великому таланту,

Що співом так тривожить нас.

Моя либіда

Я дарую тобі діамантове небо,

Розстиляю до ніг всю чарівність землі.

Щоб завжди твої очі іскрилися щастям,

Розливались слова, мов чудові пісні.

Моя либіда, прекрасна чайка,

Буденність щира, солодкий сон,

Ти–наші діти, ти–любі внуки,

Моя ти гордість й унісон.

Років життя кидаю в спомин,

Ген, край дороги заснув будяк,

Така ти юна, мов світ прекрасна,

Сховалось лихо десь за п’ятак.

І ми щасливі коханням були,

Через роки його несли.

Поглянь лебідо, мій вірний друже,

Як внуки наші вже підросли.

Дітьми радієм, живем для внуків,

Вже правнучка пісні співа.

Чомусь лиш серце холодить думка

Що відійшли мої жнива.

Я долі дякую за щастя,

Життям за руку нас вела,

Поклін й тобі, моя кохана,

Ти мій талан, моя хвала.

Похилий вік

Кажуть, вік похилий в мене.

Думки однак все молоді,

Так само сонце світить з неба,

Під ранок зорі голубі.

Але чому мені в трамваї

Мужчина місцем поступивсь?

Мабуть я старший за роками,

Чуб посивів і стан схиливсь.

Роки у вирій відлетіли,

Де ти, юнацтва мій поріг?

Від літ розрада – діти, внуки,

Моя надія й оберіг.

Наша пісня

Вслухаюсь серцем я до звуків,

Що линуть ніби із небес,

Вони, мов поле неозоре,

Немовби чудо із чудес.

Така ти, пісня українська,

Дзвениш серпом в живих словах,

Малечі – ніжна колискова,

Дорослим простеляєш шлях.

Сіяєш в радості кришталем,

А в смуток річкою пливеш,

Усе життя з тобою поруч,

Поки є пісня, той живеш.

Зовеш на труд та  на звитягу,

В тобі дзвін радості й біди.

За це ми любим нашу пісню,

Так, як любили і діди.

Прокинься батьку!

Прокинься батьку! Подивись Кобзар,
Як вже зв'язали Україні руки,
Її мов злодія, ведуть під стовп ганьби,
А синє небо затьмарили хижі круки.

Славута - Дніпр не стогне, не реве,
Мабуть не чує тяжкої неволі.
Від всіх обманів згорбивсь, постарів,
Збайдужих до української долі.

Брат брата оббрехали - як змогли
Де зерно, де полова - не впізнати.
Розшматували злодії її, Вкраїну.
А вона ж нам усім рідна мати.

Що скажуть внуки, правнуки про нас,
Невже сірком їм в очі зазирати?
Скажи нам батьку, наш пророк Тарас,
Як не лишитись батьківської хати?

Як славну волю в домі зберегти?
Державність? Незалежність? Україну?
Не вкинути твої в садках хати,
У чорну, мов могила, кабали руїну.

Невже для волі вітчимом були.
Не пестили мов рідну дитину
- Себе любили більше ніж її
Гординею згубили неньку - Україну?