АТО

Майдан

                                             

Пролилася на майдані

Кров жива синів

Неньки нашої, Вкраїни,

Соколів, орлів.

Син чорнявий хижим птахом

Русого клює,

З різних боків барикади

Й кожний за своє.

А матуся рідна квилить:

«Ви ж мої сини,

Чорночубий та русявий –

Два моїх орли!

Я ж ночей недосипала,

Мріями жила,

Як робили перші кроки,

Мовили слова.

Де ж доріжки розійшлися

В вас, мої сини,

Кароокий, синьоокий,

Та куди лягли?»

А сини не чують неньку,

Кожен позира

В сторону свойого брата
Поглядом орла.

«Ой сини мої, кровинки! 

Ви ж куди йдете? 
Чом брат брата в тяжкій злобі,

Ніби тать, б’єте?

Братовбивчі перегони

Вороги ж ведуть,

Навіть Заповіді Божі

Змушують забуть.

Не убийте, возлюбіте!-

Біблія гласить,
Ще не пізно іскру злоби

В серці загасить.

Небесна сотня

Зібрався люд з усіх кінців Вкраїни,

Щоб захистить знедолені хати.

Кипів майдан, боролись патріоти,

Давили злобою їх нелюди - кати.

Горіли шини з металевим кордом,

Чумацьким шляхом дим тягнувся ввись,

Нашіптував: «Народе! Не скоряйся!

За світле завтра з ворогом борись!»

Кричала бляха голосом тривоги.

Бруківки бут лягав для барикад.

Люд згуртувався у загони, сотні –

Студент, робочий, селянин, солдат.

Лунали гасла: «Банду геть продажну!»

Вона, мов Каїн, з ситої нори

Наказ давала нелюдям на розстріл

Майданівців: дорослих й дітвори.

Служаки ті із-за вугла стріляли,

Народу в спину цілили удар.

Кров пролилась на Київськім майдані,

Від дій жорстоких брат від брата впав.

Поранені, скалічені, убиті,

За правду, справедливість полягли

Сини і дочки. Лік зложився в сотню

Тих, що за зорі в вічність відійшли.

«Небесна сотня» завжди буде з нами,

Своєю гідністю торкнувши простір й час.

На коромисло важелів життя поклавши,

За Україну, за кожного із нас.

Заплачте сестри, помолімось браття,

Пом’янемо безгрішні душі їх.

А сподівання втілимо у дійсність

Героїв – воїнів Небесної, воістинно святих!

Серце тужить…

Очі плачуть, серце тужить

За вбієнними в борні,

Що згоріли за Вкраїну

У пекельному вогні.

Положили за свободу

На вівтар своє життя,

За державну самостійність

Та щасливе майбуття.

І нічим не поскупились –

Йшли з майдану знову в бій,

Як полізла вовча зграя

Та піднявся буревій.

Вражий син стріляв у спину,

Недруг цілив з-за вугла.

Від Майдану до Донбасу

Нитка долі пролягла.

Ви ж усі «небесні» стали –

За державність полягли,

Всі герої, поіменно,
Славні дочки та сини. 

«Братня допомога»

Йшли танки, мов Батиєва орда,

З триколором чужинським розфарбовані.

Горів Донецьк, Луганськ, Слов’янськ

А матері тужили-плакали згорьовані.

Системи «Град» із ближніх рубежів націлені.

З звіриними оскалами наносять

Залп за залпом по містах,

По вулицях із мирними кварталами.

Вже й літаки, що в небі нашому летять

Із мирним людом, дітьми, немовлятами,

Збиває «Бук» з ворожої землі,

Керований убивцями, піратами.

Невже замало стало вам земель?

Украли Крим. Ягням вовк прикидається.

На землю нашу з прадідів – дідів

Не в гості, хижим злодієм вдирається.

Вождь двоголового ллє сльози, крокодил,

Мов Бонапарт в історію втирається.

Ми хочемо у нього запитать:
«Коли насититься? Коли ж подавиться?»

Я Волноваха!

Сипле «Градом» брат по брату,

Ніби Каїн убива.

Волноваха на Донбасі

Ледь від пострілів жива.

«Буратіно» також танцює

Не із казки, із Москви.

Нищить все, усе руйнує,

Школи, ясла та мости.

І будинки. В них же люди,

Там дорослі, там маля.

Вождь чужинський, недорослий

Всіх калічить, убива.

Світом хоче панувати,

Тягне в третю світову,

У страшну, криваву дійсність

В термоядерну війну.

Все загине, спопелиться.

Боже правий, відведи!

Волноваху, землю, всесвіт

Від смертельної біди.

Чути плач, мов квилить птаха

Понад світом не стиха:

«Допомоги люди прошу!

Волноваха – ледь жива!»

Комбат

Земля згорала під ногами,

Кришилось небо на дрібки,

Ми Лисичанськ обороняли,

Повзли чужі на нас полки.

Комбат, полковник зовсім юний

Піднявсь в атаку перший з нас,

І впав, від пострілу чужинця,

На землю, де ходив Тарас.

Обняв її, мов рідну неньку,

Ще думка жевріла, плила

Про діточок своїх маленьких,

Держава наша щоб жила.

Малечу бавити б, любити,

Замало років ще прожив,

Він на вівтар за Україну

Життя квітуче положив.

Тягнувсь до мами пригорнутись,

Торкнутись батька до плеча,

Зайти до рідної оселі,

Де смак борщу і калача.

Ще марив в роси бігти босим,

Щоб внуки толочили слід,

Лице джерельною водою

Умити  так, як робив дід.

Усе намріяне роками

Також, що в задумі було.

Там, під кривавим Лисичанськом,

Гарячим вітром відмело.

Журавлі Волновахи

Горіла Волноваха…

В надуманій війні.

Кричали смертним криком

У небі журавлі.

Їх гнізда руйнувались,

 А в них малята – діти,

Не вміли ще під небо

З гнізда свого злетіти.

Птахи здіймались вище,

Вже вище телевежі,

Не чути б діток крику,

Й не бачити пожежі.

Не видно стало в небі

Місцини тої птаха…

Зруйновані їх гнізда…

Згоріла Волноваха.

Зупиніться!

Синь небесна почорніла,

Від біди, нещастя, муки.

Плаче Мар’їнка від горя,

Й над Авдіївкою круки.

Хижим птахом позлітались

Московітськії ординці,

Сиплять діткам на голівку

Із Кремля страшні гостинці.

Палять жито, нищать хати.

Ні води, тепла, ні газу.

По землі правічно нашій

Розповсюджують заразу.

Чайки квилять, гірко плачуть,

Від безвиходу волають.

Чайченяток при дорозі

Хижі танки розтирають.

Дуб старезний похилився,

До землі торкає віття.

Бачив різне він в двацятім

Й першу чверть цього століття.

Ой вожді ви нерозумні!

Нерозважне поторіччя!

Та невже в житті планети

Крайнім стане це сторіччя?!

Зупиніться! Всі ми браття!

Годі каверзну творити.

Не лише «колиску людства»,

Всесвіт можем спопелити.

Діти «гібридної війни»

Я – дитина війни

Й внуки – діти війни.

Грішним в чому я був,

В чім повинні вони?

В кляте те лихоліття

Ми під страхом жили.

Тепер з острахом в небо

Поглядають вони.

Прислухаються рідні,

Чи не сипле смерть «Град».

Не летять безпілотники,

Не повзе «колорад»?

З рідних місць відмело

Внуків, також мене.

Я запитую криком:

«Коли ж лихо мине?

Коли град – лід розтане,

Потепліють серця

У вампірів – вождів

І в Святого Отця?

Через днів та часу,

Через скільки неділь

Щезне страх у дітей,

А у нас тяжкий біль?

Не за себе, за них,

За майбутнє життя

Бога щиро молю:

Не кидай в небуття.

Ти є всього Творець

І для мене, й для них.

Умоляю! Благаю!

Захисти всіх живих.

Грішні ті, що війну

Затівають кати.

Все вбивають живе,

Палять жито й хати.

Не повинен ні я,

І безгрішні вони.

Я – дитина війни,

Й внуки – діти війни.

Задумайтесь! Прохаю!

Не згинули ще війни.

Прокляті ще живуть.

У гніві все згорає,

Кипить скажена лють.

Від злоби сонце гасне,

А місяць з горя зблід.

Дощі ідуть криваві,

Лишають чорний слід.

В душі, також у серці

У кожного із нас.

І дивиться журливо

На нас пророк Тарас.

Мов хоче запитати:

«Що творити сини?

За віщо брата губите

У полум’ї війни?

Невже землі замало,

Чи не ростуть жита?

Задумайтесь! Прохаю!

У всіх одне життя.

За єдність України

Його лиш положіть.

Та більш за все благаю –

У мирі всі живіть!»

Авдіївка (лютий 2017)

А над Авдіївкою небо чорне,

Чорніш ординців тьмуші – тьми.

Над головою грім шаліє

Посеред клятої зими.

Осколки рвані градом сиплють,

Вбиває, нищить нагла смерть.

Сини козацької держави

Вступили в битви круговерть.

Вп’ялися руки в скоростріли,

Їх навіть горном не рознять.

У мерзлу землю, мов гранітну,

Зубами вгризлися на п’ядь.

Мороз лютує, вітер свище,

Уже під сорок впала ртуть.

Та кулі злодіїв все зліші

І реактивні землю рвуть.

Наказ на відступ не надійде.

Як відійти? Своя ж земля.

За спиною оселя рідна,

Матуся, мила ти маля.

Там річка, став. Тут рідне поле…

 А в міражі щаслива путь.

І видиться: тому століття

Тримавсь студент так біля Крут.

Не покоривсь! Окоп не лишив.

Грудьми сваволі шлях закрив –

Він для історії Вкраїни

Державне кредо заложив.

Й тепер Вкраїна знову в горі.

Із півночі повзе біда:

Орла «двоглавого» герої,

Батия правнуків орда.

Син України не відступить,

Потрапивши в смертельну січ.

Йде боротьба добра і кривди,

Століть вирішується річ.

Все переборе, непоборне,

Прохає ненька, Бог велить.

Щоб колосилася пшениця

І мирно сяяла блакить.

Знак біди

Осколки мін шматують простір,

Кричить розтерзана земля.

Шлють «подарунки» московіти,

Убивці виродка – орла.

Кістяк осель лежить згорілих,

Немає світла, ні води –

То вороги несуть багнетом

На землю нашу знак біди.

Їх двоголовий в різні боки

Із вежі Спаської глядить,

Визирує землі окраєць,

Щоб в хижі пазури вхопить.

Он сад квітучий, житнє поле,

Ліси, вугілля, нафта, газ.

Туди шле бомби і снаряди

Та вишколений свій «спецназ».

Ту юродиву, хижу птицю

У Візантії вкрав маніяк.

Він не орел. Орла подоба –

Знеславлений, гидкий шуляк.

        Сестра милосердя

Прислухайтесь, голос маля маля подало,

Воно народилось, щоб жити й любити.

На радість батькам і для щастя землі,

Сміятися сонцю, прекрасне творити.

Сестра милосердя, медична сестра,
В палаті медичній, окопі, на морі,

Віками ти поруч, щоденно й вночі,

У радості, щасті, печалі та горі.

Сестрице, сестричко, над полем неслось

Із вуст ледь живого солдата.

Під кулями, мінами, бомбами йшла

Медична сестра під девиз Гіппократа.

Сестра милосердя, медична сестра,

В палаті медичній, окопі, на морі,

Віками ти поруч, щоденно й вночі,

У радості, щасті, печалі та горі.

Старенькі бабуся й дідусь фронтовик,

Лишились самотні, родини немає.

На поміч спішить дільнична сестра,

Їх болі до серця мов рідна приймає.

Сестра милосердя, медична сестра,

В палаті медичній, окопі, на морі,

Віками ти поруч, щоденно й вночі,

У радості, щасті, печалі та горі.

Медична сестра і вусатий медбрат,

Дитячії кроки й промовлене "мама",

В тім Ваша заслуга. За тяжкий Ваш труд,

Уклінидо землі і вічна пошана.

Сестра милосердя, медична сестра...